Не вмре
повік твоє святе
ім’я, Тарасе!
Як
зіронька ранкова,
Світить
нам Шевченкове слово.
Навчає нас рідну
мову любити,
У дружбі з
усіма народами жити,
Щоб
держава наша, мов
квітка, цвіла
І
славилась піснею своєю
вона.
Мова
Шевченка казкова,
Нехай
радує нас своїм
словом,
Щоб діти усі
пам’ятали,
Як хоробрі козаки
воювали,
Нашу
країну рідненьку
З ворожих тенет
визволяли.
З віків промовля
до нас Тарас,
Щиру
істину оповідає,
Про те, як
у Холодному Яру
«Огонь
новий» запалає.
У світі більш
нема поета,
Який в минулому
черпав натхнення,
Був кровно зв’язаний
з народом
І став пророком
сьогодення.
Живуть
слова безсмертні вічно
У наших душах
і серцях,
Які із-під пера
Шевченка
Навічно
стали на рядках.
У них –
поета сум і
радість,
В них істина
проста.
І день
такий ще не
настав,
Коли б не
справдились його слова.
Життя
великого митця
Читаємо в його
віршах.
Для нас вони – відкрита книга,
Путівник в незвіданих
світах.
Та не тільки
у віршах, поемах
Прославив
він свій рідний
край,
Свою
Вкраїну безталанну,
Яка була для
нього, наче рай.
Ось він під
деревом розлогим
Сидить із олівцем
в руках,
Мотронин
монастир малює,
Щоб вічно згадувать
в думках.
Він син народу,
син землі,
Яка його зростила,
Дала
наснагу, й для
польоту
Міцні,
надійні крила.
Шевченків
край, земля Тараса,
Полита
кров’ю козаків,
Напоєна
слізьми і плачем,
І гірким потом
кріпаків.
Прославилася
ти навіки
Талановитими
дітьми,
Зростила
геніїв великих,
Що стали справжніми
людьми.
Тут
народився Залізняк,
Сміливий
ватажок козацький,
Що освятив стальні
ножі
Й загін очолив
гайдамацький.
Тут
кобзарі, співці славетні,
Чий дух високий
не зломить,
Про волю й
боротьбу співають,
Їх пісня мужністю
дзвенить.
Як не згадати нам
Чуприну,
Що
перемогу здобував в
борні.
Його
кобза, кулями пробита,
Не раз звучала
на Тарасовій горі.
Не можна також
не згадати
Відомого
на увесь світ
Сошенка,
Художника
і педагога,
Який з кріпацтва
викупляв Шевченка.
У славнім Корсуні,
у тихім сквері,
Навічно спокій
він знайшов.
І Муза вічно
у скорботі
Оберігає
його сон.
Допоки
серце в грудях
б’ється,
І сяє сонце
ввишині,
Не згасне слово
Кобзареве,
І жити буде
вічно на Землі.
Не
підведем тебе, Тарасе,
Бо
вистояли ми і
не здались
У боротьбі за
волю й щастя,
Про що так
мріяв ти колись.
Творча
робота
«Героїчне минуле
українського народу у творчості
Шевченка»
Немає, мабуть,
такого митця, який у
своїй творчості не
звертався б до історичного
минулого свого народу. Історія рідного
краю, його героїчна
минувшина глибоко хвилювали й
Тараса Шевченка. А
переконалася в цьому,
подорожуючи стежками Великого
Кобзаря.
Холодний
Яр. Колиска гайдамаччини… Саме тут
у 1768 році
розгорілося полум’я, ім’я
якому – Коліївщина. Тарас Григорович
не раз бував
у Холодному Яру. Тут він
змалював Мотронин монастир
та значно поповнив
свої знання про
Коліївщину.
Ця історична
подія глибоко хвилювала
душу Шевченка - патріота, тому
й вилилася на
рядках словами:
В Яру колись
гайдамаки
Табором стояли,
Лагодили самопали,
Ратища стругали.
У Яр
тойді сходилися,
Мов із хреста зняті,
Батько з сином
і брат з
братом –
Одностайне стати
На ворога лукавого…
На в’їзді
в Холодний Яр
встановлено погруддя Т.Г. Шевченка, як
пам'ять про перебування
там народного поета.
Суботів. Вотчина
Богдана Хмельницького. Тут
знаходиться Іллінська церква -
усипальниця гетьмана України.
Саме про неї написав
Шевченко у вірші
«Стоїть в селі
Суботові…»:
Стоїть в селі
Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром
і лихом
З козаком ділився.
Під час
перебування в селі Тарас Григорович виконав малюнки
«Богданова церква», «Богданові
руїни в Суботові»,
«Кам’яні хрести в
Суботові».
Відрадно бачити в
музеї Богдана Хмельницького
безліч експонатів, присвячених
Кобзареві. Це свідчить про
велику любов і шану людську.
Чигирин. Колишня
резиденція гетьмана. Тарас
Григорович мав великий
інтерес до особи
Богдана Хмельницького.
Впродовж усього життя
він цікавився ратними
подвигами керівника народно-визвольної війни:
А хто, братця,
Співа про Богдана?
Я співаю. І
про Ясси,
І про Жовті
Води,
І містечко Берестечко.
В великій пригоді
Нам сьогодні вони
стануть!
А
ще багато працював над образом
Хмельницького Т.Г. Шевченко і
як художник. Під
враженнями, які справило
на нього перебування
у Чигирині, він
виконує малюнок «Дари
в Чигирині 1649
року» та малює два
краєвиди: «Чигирин з
Суботівського шляху» і «Чигиринський дівочий
монастир».
Нині у
Чигирині біля підніжжя
Богданової гори стоїть
пам’ятний знак на
честь перебування в
місті Т.Г. Шевченка.
Ось і закінчилася моя
мандрівка вивченням ще однієї
цікавої сторінки із життя великого поета і
художника. Для багатьох поколінь
українців Шевченко означає так багато,
що виникає враження, ніби ми про нього все знаємо. Та це далеко не так. Шевченко – невичерпний і нескінченний.
Ми тільки на початку шляху до
вивчення спадщини Великого Кобзаря.
Значення
особи й творчості
Т. Шевченка у
моєму житті
Дзвінке, на
однім видиху ім'я – Шевченко. Мислитель,
пророк, гуманіст, борець
за щастя й
волю свого народу,
його краще майбуття…
Дивуюся багатогранності таланту
Т.Г. Шевченка. Хто ж він – народний поет чи
геніальний художник? Мабуть,
важко це з’ясувати.
Нас, сучасників, вражає багата
спадщина Кобзаря: поетична, яка
налічує понад 240
творів та живописна – 1200 робіт. Впевнена,
що хто хоч
раз доторкнувся до
таїни Шевченкового слова,
той на все
життя закохається в
нього й пронесе цю любов
упродовж усього життя .
Я
горда тим, що
коріння мого роду,
як і Шевченкове, – на Черкащині.
Часто буваю в
Корсунь-Шевченківському, місті,
яке гордо носить ім’я
Кобзаря. Поет неодноразово
бував тут у
свого троюрідного брата Варфоломія Шевченка, який
служив управителем у
маєтку князя Лопухіна.
Любив Тарас Григорович
відпочивати в саду
та парку князя,
милуватися природою Надросся.
Корсунчани свято
бережуть пам'ять про
свого видатного земляка.
В його честь
названа центральна вулиця
міста, його ім’я
носить педагогічне училище,
встановлено два погруддя
та відкрита меморіальна
дошка. Тут, у
тихому сквері, знайшов
вічний спокій відомий
український художник І.М. Сошенко,
який викупляв Шевченка
з кріпацтва.
Неподалік міста, у
селі Гарбузин, жив кобзар О. О. Чуприна. Все
своє життя він
пропагував Кобзареве слово,
був продовжувачем ідей
поета. Побувавши в
хаті-музеї Олексія Олександровича, була
вражена простотою цієї
оселі та атмосферою,
яка панує тут.
Усе просякнуте духом
Шевченка: на стінах – концертні афіші,
портрет поета, у кутку, на
невеликому ліжку, – кобза. Здається,
торкнешся її струн – і
полине протяжна пісня
про неволю турецьку,
про козаків, про
визвольні війни.
Моя прабабуся
Отколенко Феодора Василівна
дуже дружила з
кобзарем О.О. Чуприною. Одного
разу вона розповіла
мені, як її
далекий родич П.В. Жур,
перекладач і шевченкознавець (також
родом з Гарбузина), запросив їх
з Олексієм Олександровичем у
Ленінград на урочистості,
присвячені пам’яті Шевченка. Бабуся згадує,
як тепло зустрічали
їх ленінградці, з
яким захопленням слухали
спів відомого кобзаря,
якими бурхливими оплесками
його нагороджували.
Нині нашій
берегині 96 років.
Вона неписьменна, але
з легкістю, незважаючи
на свій поважний вік,
читає напам’ять вірші
із «Кобзаря». Тепер я
знаю, хто прищепив
мені любов до
безсмертного слова Кобзаря. Це – моя прабабуся.
Щаслива тим, що довелося
побувати в Санкт-Петербурзі, місті, яке
стало доленосним у
житті Шевченка. Адже
саме там, у
Літньому саду, він
уперше зустрівся з
Іваном Максимовичем Сошенком,
там навчався у Петербурзькій
Академії мистецтв.
Ідучи Дворцовою
набережною, милувалася Зимовим
палацом.
На
набережній Неви – сотні
художників, які натхненно
змальовують живописні краєвиди
міста. Скільки ж
разів, ось так,
з етюдником, з олівцем
у руці сидів
тут і юний
Шевченко… Була захоплена
величчю Большого театру.
Достеменно відомо, що
Тарас Григорович брав
участь у його
оздобленні. Проходячи поміж
Ісакіївський собор, була
вражена, коли дізналася,
що плафони в
ньому розписував не
хто інший, як
Шевченко.
Це місто
надихало й на
поетичну діяльність, бо саме
тут, сумуючи за
своїм рідним краєм,
опікуючись тяжкою долею
свого народу, він
пише такі шедеври:
«Причинна», «Катерина», «Тарасова
ніч»,
«Перебендя», «Іван Підкова»
та багато інших.
Усе своє
життя Тарас Григорович
замислювався над сенсом
людського буття, боровся
з підступністю, підлістю
та жорстокістю. Переконана,
що своїм власним
прикладом він переконав нас
у тому, що
кожна людина повинна бути
чесною, справедливою, мати
людську гідність.
Кіносценарій
до оповідання
Марка Вовчка «Горпина»
ІІ частина
Початок
другої частини – розповідь про те, які зміни відбулися в
селі після смерті старого пана. Спочатку оповідь ведеться
від першої особи, і хоч оповідача ми не
бачимо, але його присутність
досить відчутна. Тож його образ я придумала
сама, щоб органічно розпочати кіносценарій. Оповідач, у моїй
інтерпретації – образ збірний – закріпачений народ.
Сцена 1 «Нове панування»
Кадр
1. Загальний план. Натомлена юрба повертається з панщини.
Захід сонця червоним кольором лягає на зморені обличчя . Люди йдуть тихо, чутно
лише обривки тихих розмов, літній чоловік мовить:
- І старий був недобрий, а сей такий лихий, що нехай
господь боронить!
У парубочому гурті теж говорять про
нового пана:
- Так людей жене, гірш як тих волів…
Чути схвильований дівочий голос:
- Що йому до того, що люди, було, на ниві падають?
Голоси
змішуються в одне ціле, поступово стихають.
Кадр
2. Панорамне зображення
села. На передньому плані - убогі
селянські хатини, вкриті почорнілою
соломою. Вдалині колосяться панські
поля. Люди йдуть понурі.
Кадр
3. Загальний план. Бідне, але доглянуте
селянське подвір̕я. На
призьбі сидить повновида,
рум̕яна, молода жінка, вбрана у
вишиту сорочку. На руках у неї маля, яке простягає руки до мами й весело сміється. Жінка, на відміну
від інших селян, весела й
життєрадісна.
Сцена 2 «Лиха година»
Кадр
1. Середній план. Глибока ніч. Невеличка кімната. На покуті висять образи. Над
колискою схилилась Горпина. На столі горить воскова
свічка.
Кадр 2.
Крупний план. Бліде заплакане
обличчя Горпини. Деталь:
неспокійне полум’я свічки відбивається в очах жінки.
Нічну тишу розриває
надривний дитячий крик.
Кадр
3. Середній план. Перші промені
сонця ледь-ледь проникають у
кімнату через маленькі шибки. Поступово у хаті
світлішає. Горпина в тому самому положенні, ніби заклякла над колискою. Запала
тиша.
Кадр
4. Крупний план. Обличчя Горпини, на ньому залягли глибокі
тіні – сліди безсонної, тривожної ночі.
Фокус переміщається на дитяче обличчя: дівчинка затихла, лише гарячково блищать
очі.
Кадр
5. Загальний план. Та ж кімната. Повільно заходить свекор.
Старий відводить погляд, не дивиться на сумну картину, вираз обличчя не віщує
нічого хорошого: допомога не прийде – лікарка не вдома, досвідчені молодиці вже
на панщині. Мовчання.
Сцена 3 «Панові робити треба…»
Кадр
1. Загальний план. В кімнату з гуркотом вривається чоловік
– посильний пана. Прийшли за Горпиною:
- Чому не йдеш?
На шум реагує дитина – знову плач.
Кадр 2.
Крупний план. Горпина повільно підводить очі повні сліз, погляд благальний.
Тихим, тремтячим голосом промовляє:
- В мене дитина нездужає.
Кадр
3. Крупний план. Обличчя чоловіка презирливе, його видимо
нервує плач дитини. Грубо і голосно промовляє:
- Панові треба робити, а про твою дитину байдуже.
Кадр
4. Середній план. Горпина тремтячими руками кутає дівчинку,
що не стихаючи, плаче. Жінка мовчить, поглядом прикипіла до маляти.
Сцена 4 «На
панському полі»
Кадр
1. Загальний план. Горпина, спотикаючись, йде на панщину,
притискає до грудей дитину. Позаду, ніби конвоїр, йде посильний пана.
Кадр
2. Загальний план. Панське поле. Кріпаки мовчки працюють:
не чути ні пісні, ні веселої розмови.
Кадр
3. Крупний план. Обличчя пана: очі горять гнівом, його
буквально трясе від злості. Страшний крик пана змішується з дитячим істеричним
криком.
Кадр
4. Середній план. Горпина з останніх сил утримує на руках
дитину, що б̕ється в агонії. Жінка ледь стоїть на ногах. Ніхто не кидається її
підтримати, люди, винувато потупивши очі, продовжують працювати.
Кадр
5. Крупний план. Обличчя пана скривилось в гнівній гримасі,
видно, як від злості сіпається нерв на його лиці. Бризкаючи слиною кричить:
- Геть ту дитину! Геть! Треба мені робити, а не з дитиною
панькатись!
Кадр
6. Загальний план. Десятник вириває дитину з материнських
рук. Горпина в розпачі простягає руки до пана, крізь ридання промовляє:
- Ой, паночку, голубчику! - благає його Горпина плачуща.
- Нехай же я хоч однесу сама! Паночку мій! Будьте милостиві! Се моя дитинка
єдина!
Кадр
7. Середній план. Пан відсторонюється від Горпини, як від
прокаженої, презирливо й навіть з певним задоволенням говорить:
- Неси, неси, - каже десятнику, - а ти роби діло, коли не
хочеш кари здобути.
Кадр 8.
Середній план. Горпина береться до роботи, жіночі ридання перейшли в
спазматичні схлипування.
Кадр
9. Крупний план. Тремтяча рука Горпини міцно стискає серп,
аж побіліла. Дитячий плач поступово віддаляється. Настала тиша.
Есе
ОПТИМАЛЬНІСТЬ
РІШЕНЬ ГР. ТЮТЮННИКА У ВИБОРІ ТА ХАРАКТЕРИСТИЦІ ОБРАЗІВ-ПЕРСОНАЖІВ В ОПОВІДАННІ
«ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ»
Процес
створення літературного твору розуміється мною як особливе таїнство – митець
створює світ, в якому кожна деталь має смисл: образи-персонажі продумані до
дрібниць, кожен сюжетний поворот значущий, кожна репліка вражає…Усі ці складові
й становлять оптимальну організацію твору, яку, безумовно, можна побачити на
прикладі оповідання Гр. Тютюнника «Три зозулі з поклоном».
Образи в
цьому творі відточені, філігранні, вони розкриваються перед читачем не скільки
портретно, як через силу своїх почуттів - це нетлінне кохання, у якому немає нічого приземленого. Це любов на духовному рівні, трагічна й красива, хоч не
судилося їй поєднати серця Марфи та Михайла, проте житиме вона вічно. Марфа
постає перед нами як втілення ніжності, чуттєвості, тендітності: «Марфа — тоді її в селі за маленький зріст
звали "маленькою Марфою" — знала,
що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку,
той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку —
тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над
босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від
молотарки або від косаря, за яким в'язала, або з лук, де сіно скиртують», – одне речення, небагато слів, а персонаж
розкривається так повно, органічно, так виявляється творча майстерність
Тютюнника.
Цілковитою протилежністю Марфі є образ Карпа - приземлений,
недалекий, негарний і душею, й тілом, читачем він сприймається, як тяжкий
пожиттєвий хрест, який змушена нести на своїх плечах багатостраждальна дружина:
«Товстопикий був, товстоногий. І рудий - матінко ти моя... Як стара солома. Марфа проти нього-перепілочка.
Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й
одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата..»
Дуже вдалим рішенням було
показати сутність героїв через пісню, така тонка деталь, але в той же час –
своєрідний «ключик» для кращого сприйняття й розуміння кожного із образів: «Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І
гомонимо бувало втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому
помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона,
ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь.»
Михайлів баритон – то його магнетизм, привабливість, внутрішня
сила; Марфин ніжний голосок, мов птаха,
що лине ввись до свободи й до мрії; а партія, яку веде Софія, вона не
виняткова, навіть якась звичайна, але все ж помагає баритону Михайла…
Найбільш потужним, «вистражданим», я вважаю
образ Михайла, бо він – втілення цілої нації, закатованої в далеких таборах,
він – чоловік і батько, відірваний від сім̕ї, змушений любити її тільки в
листах, він – благородна душа, яка вічно буде трьома зозулями перелітати морок
і холод неісходимої Сибірі…
Немає коментарів:
Дописати коментар